Що дасть реформа адміністративно-територіального устрою України пересічному громадянину? Скільки повинно бути районів у Харківській області? Чому довчасні місцеві вибори не перезавантажать систему? Як децентралізація змінює життя громад? І чи існує загроза цій реформі?
Про все це під час прямого діалогу з журналістами та громадськістю розповів голова Харківської обласної ради, президент Української асоціації районних та обласних рад Сергій Чернов.
Стосовно децентралізації, моя особиста точка зору, що розпочаті кроки 1 квітня 2014 року з проведення реформи децентралізації в нашій країні і пройдений за цей час шлях, підтверджують правильність прийнятих рішень.
Але останні два роки минулого парламенту були роками стагнації, і жоден законодавчий акт, який мав би бути прийнятий У Верховній Раді, не був ухвалений. Тому багато в чому ми не змогли просунутися уперед, особливо це стосується змін на субрегіональному і регіональному рівнях. Тому що для цього потрібні зміни до Конституції, а вони не відбулися. Не врегульовані і адміністративно-територіальні питання.
Сьогодні у незалежній Україні ми керуємося законодавчою базою, прийнятою ще у 1981 році, і на жаль інших законів не існує. Хоча проект цього закону два роки пролежав у Верховній Раді минулого скликання, але так і не був розглянутий.
Я вважаю, що ми повинні Європейську хартію місцевого самоврядування, ратифіковану у 1997 році в Україні, виконувати у повному обсязі, і всі законодавчі акти, які прийматимуться на терені України, повинні відповідати цій Хартії.
Ми маємо розмежувати повноваження між представницькою та виконавчою владою. На рівні укрупнених районів і обласних рад мають бути створені виконавчі комітети і підконтрольні органи місцевого самоврядування. В процесі реформи повинні бути ліквідовані районні і обласні державні адміністрації, а також створений інститут префектів.
Принципова для мене річ: префектури повинні здійснювати контроль лише за прийняттям законних рішень органами місцевого самоврядування, а не контролювати їх, як дехто сьогодні трактує це у своїх спічах і меседжах. Я категорично проти цього. Розпочинати необхідно з громад, саме вони мають визначити, які повноваження вони не можуть виконувати на місцях, і делегуватимуть їх на районний рівень. На районному рівні – має бути значно менше повноважень, на обласному рівні – ще менше. А на державному рівні мають вирішуватись питання зовнішньої політики, поліції, армії, кордону, науки тощо. І вже точно не займатися вивезенням сміття, освітленням вулиць, ремонтом доріг. Неефективну піраміду, коли на місцях повноважень обмаль, а все вирішується на центральному рівні, треба перевернути з голови на ноги. В цьому і є сенс реформи. Раз і назавжди треба дати зрозуміти людям, хто за що відповідає – з якого рівня влади, і що треба запитувати. Особливо, коли ми приходимо під час голосування до скриньок і там приймаємо відповідне рішення. Це моє бачення щодо поглиблення процесів децентралізації та майбутнього країни.
Наступного року мають відбутись чергові вибори до органів місцевого самоврядування. Чи потрібні країні довчасні місцеві вибори?
Моя особиста точка зору – це мають бути чергові, а не позачергові вибори органів місцевого самоврядування. У нас немає ніякої необхідності прискорювати ці процеси. Ми на рівні місцевого самоврядування, особливо на базовому, звикли говорити, що головною партією повинна бути партія водозабезпечення, житлово-комунальної сфери, а не політика. Не треба велику політику переносити на базовий рівень самоврядування – я вже багато років про це говорю.
Вважаю, що місцеве самоврядування потрібно захищати від великої політики, щоб воно не займалося не властивими йому справами, не приймало рішення з перевищенням своїх повноважень.
Моє особисте бачення – наступні вибори потрібно проводити вже на новій територіальній основі. Карта України повинна бути в ідеалі вкрита ОТГ, має діяти нова адміністративно-територіальна модель з укрупнених районів і чіткім розмежуванням повноважень між усіма гілками влади. І тоді вже можна йти на чергові вибори. У нас є рік, щоб прийняти відповідні зміни до Конституції. Цей процес можна завершити не раніше лютого наступного року, після цього – прийняти відповідні законодавчі акти, які б забезпечили зміни, про які я сказав, та нормативні документи уряду. Запровадити це у життя і підійти до жовтня місяця з урегульованою правовою системою, яка б дала поштовх для розвитку місцевого самоврядування кожної громади, а значить, додаткові можливості для розвитку регіонів.
Я вважаю, що майбутнє за міжрегіональним та транскордонним співробітництвом, це відбувається у країнах Східного партнерства, в усьому світі влада на міжрегіональному чи місцевому рівні більш гнучкіша, швидше приймає рішення, вона більше готова до відповідальності, тут менше процедур погодження і менше ризиків для прийняття рішень. І якщо влада відповідальна, до неї завжди буде довіра, а міжрегіональні та транскордонні проекти сприятимуть залученню інвестицій, створенню нових робочих місць та розвитку територій.
Що дає пересічній людині адміністративно-територіальна реформа щодо укрупнення районів?
У Харківській області є найбільший район, у якому проживає 180 тисяч людей і є найменший, у якому мешкає 6,8 тисячі осіб – Коломацький район. І приблизно такий за кількістю населення – Піченізький район. А органи самоврядування у них однакові. Чи може це бути правильним при такій розбіжності у кількості населення, розмірі території та різних можливостях з надання там адміністративних послуг? Звичайно, ні.
На сьогоднішній день, у визначенні кількості районів, я вважаю – ми не з того почали. Треба розпочинати не з циркуля і малювати у Києві, скільки буде у Харківській, у Львівській чи у Тернопільській областях районів. Розпочинати потрібно з того, а які там повноваження повинні бути? Якщо ми визначимось з повноваженнями, тоді ми зрозуміємо, скільки, в якій області районів треба створити – з урахуванням специфіки, географічних, історичних, ментальних особливостей, наявності трудових і природних ресурсів та логістики. Три? П’ять? Сім районів? Треба розуміти мету, визначити повноваження, а потім вже малювати райони. Тоді ця реформа працюватиме на людину – на її потреби, покращення послуг, розвиток громади.
Тільки правильно організована влада може надавати якісні послуги. Влада має бути побудована так, щоб не просити, дайте з бюджету кошти! А заробляти на своїй території, розвивати бізнес. Можливо, сьогодні це звучить дещо теоретично, але ми повинні цього прагнути.
Втім сьогодні я чую і протилежні думки. З ОТГ лунають такі меседжі: а навіщо нам райони? Нам не потрібні райони! Я проти цього. Я вважаю, що цього не можна допустити. Так ми державу втратимо. Контроль з боку держави повинний бути, бо так можна докеруватись до того, що ОТГ будуть приймати рішення про відокремлення або встановлювати свою політику на окремо взятій території. Цього допустити не можна.
Які на сьогоднішній день існують головні виклики, ризики та загрози у процесі децентралізації?
Ризики були, є і залишаються. В першу чергу, це політична воля керівництва держави, парламенту. Як відомо, минулий парламент не прийняв закони, і це загальмувало реформи. Питання, які б мали обговорюватися у суспільстві, визрівати, і потім прийматися, так і не були ухвалені. Це перший ризик.
Другий ризик – чим більше розтягується у часі процес децентралізації, тим більше супротиву з’являється на місцях, в тому числі і в органах місцевого самоврядування, і серед чиновників щодо проведення цих реформ.
Зміни до Податкового кодексу зіграли свою роль. Громади внаслідок цих змін отримали набагато більше. Але громади, що не об’єднувались, також отримали більше, не на стільки більше як ОТГ, але більше, ніж вони отримували раніше. З’являється ситуація, що вже не всі хочуть створювати громади, навіть розуміючи, що там є переваги. Кожен дивиться зі своєї точки зору: а де буду я у цій системі координат? А чи виберуть мене сільським головою? Або депутатом? Чи буду я впливати на ці процеси після переобрання? Ми вибрали добровільний шлях об’єднання громад. Але добровільно не означає, що цей процес триватиме усе життя.
Країна не може жити у різній правовій системі. ОТГ живуть сьогодні в одній правовій системі, а не об’єднані громади – в іншій. Це конкуренція компетенцій, це конфлікт інтересів, це недосконалість і це не дає можливості збалансованому розвитку територій. Це також ризик.
Як Ви вважаєте, чотирьох районів достатньо для Харківської області? У Львівській області, вдвічі меншій за територією, Мінрегіонрозвитку запропонував п’ять районів. Скільки, на Вашу думку, повинно бути у нас?
Чотирьох – недостатньо. Я свою точку зору не зміню ні під яким тиском. Я можу змінити свою думку, якщо хтось зможе мені аргументовано довести, що я неправий. Але сьогодні мені ніхто не довів зворотнє. І я вважаю, що для тримільйонної області, маю на увазі разом з переселенцями, це мало.
Те, що запропонували сьогодні експерти, – один район з населенням майже 1,9 мільйона, до якого входить місто Харків і ще 13 сільських районів, та ще три центри у сільських районах – це, я вважаю, абсурд. Івано-Франківській та Чернівецькій областям, у яких лише по одному мільйону населення, вони пропонували 5 районів. Де логіка?
Зараз ми намагаємося керівникам ОТГ, головам райрад допомогти у визначенні їхніх повноважень. У нас створена робоча група, до якої увійшли представники депутатського корпусу, адміністрації, науковці, громадські діячі. Спочатку ми пропонували 9 районів. Експерти з Києва наполягають на чотирьох. Ми, як компроміс, готові піти на 7 районів. Ця структура, забезпечила б життєдіяльність області. Але не менше семи районів. Ці цифри – лише прогноз, лише обговорення.
Рішення повинно визріти, бути виваженим та досконалим, адже за ним – долі людей. Кожна людина має бути захищена у своїй державі. Однаково, де б вона не жила.
