Тарас Попович — львівський скульптор, учасник мистецької групи «162» — займається своєю справою вже не один рік і не планує зупинятися. Наразі він працює над унікальним проектом, який є поєднанням об’ємної пластики зі стріт-артом, і у майбутньому з’явиться Львові.
ПРО ОСВІТУ І СКУЛЬПТУРУ У ЖИТТІ
Я почав навчатися у коледжі Труша після 9 класу. Далі вступив до Академії мистецтв, де навчався 5,5 років, а потім поїхав до Німеччини, де провів два місяці. Коли я закінчив навчання, зрозумів, що у мене немає знань і навичок, аби бути скульптором.
Вирішив, що потрібна радикально інша освіта і поїхав до Києва вчитися медіа мистецтву у відповідну академію, а також став частиною Культурного Проекту. Там вперше зрозумів, як мені треба вчитися і працювати.
Раніше здавалося, що у тебе є завдання і ти його виконуєш. Але мені пояснили, що спочатку треба думати, а вже потім щось робити. Коли працюю зі скульптурою, відчуваю себе малою дитиною, у якої є конструктор. Я цілий день роблю, що хочу: складаю його, граюся тощо.
Скульптура — це гра довжиною в життя, і у просторі ти можеш створювати все, що дозволяє уява. Немає ніяких перешкод. Ти не мусиш думати, що це має бути функціональна річ, що це має комусь подобатися. Це твоє самовираження. Якщо це робити якісно, люди будуть зацікавлені і будуть клієнти.
ПРО РОБОЧИЙ ПРОСТІР
Я працюю в гаражі і поки не знаю нікого, хто працював би у такому місці. Класний варіант — це мати свою майстерню і працювати в ній, звісно. Але я часом орендую різні приміщення, на кшталт кузні, боксу.
Якщо ви думаєте, що я працюю у білій сорочці, підходжу до мольберта і обережно щось малюю, то це зовсім не так. У гаражі багато металу, бо я люблю з ним працювати, різного брухту, це доволі брудна робота.
Багато часу займає планування проекту: комунікація з клієнтом, з тими, хто допомагає у проектуванні, наприклад, архітекторами. Творчості не так багато лишається, але вона дуже класна і завжди можна вигадувати нові ідеї.
ПРО ПОТОЧНИЙ ПРОЕКТ І СВІЙ СТИЛЬ
Зараз займаюся проектом, який почав робити у Стамбулі. Це проект спільно з вуличними художникам, у рамках якого я розробляю пластику, що спроектована так, аби на ній малювали райтери. Але це не такі вуличні художники, які розфарбовують стіни у дитячих будинках. Це ті, які у 16 років дістають балончик, не знаючи, що їм робити у житті, і починають малювати хештеги на стінах. Потім ці люди малюють по поїздах.
Це момент самовираження, завдяки якому дехто з них стає професіоналом. І саме ці люди мене найбільше цікавлять. Навіть не стільки вони окремо, скільки люди в контексті міста — вони приходять у вуличний простір і починають щось малювати по стінах, архітектурі, завдяки чому простір і набуває нового контексту. Але архітектура зовсім не призначена для цього — архітектор, який планував будинок, швидше за все, не думав, що по ньому хтось малюватиме.
На об’єктах, які встановлюю я, зручно малювати, вони ніби стають губкою, яка теоретично могла би прибрати написи зі стін будинків і ввібрати їх у себе. Це — колаборація об’ємної пластики і стріт-арту. Такого я ніде ніколи не зустрічав, і тому мені це подобається.
Зрештою, як і кожен митець, хочу винайти якийсь стиль у скульптурі і тепер думаю, яку назву можна дати цьому. Поки що проект є лише у Стамбулі, але я планую зробити таке саме і у Львові. Демонструвати зможу, коли все завершу.
ПРО РОБОТИ І ЇХ ВАРТІСТЬ
Першу серйозну роботу створив, коли вчився в Академії мистецтв. Тоді мені треба було працювати над дипломом, а паралельно друзі відкривали паб. Вони замовили у мене скульптуру, а я вирішив, що можу зробити її і дипломною роботою також. Тоді я дійсно створив класну річ, яка мені дуже подобається і сьогодні. На створення пішло багато часу, я чимало про неї думав і, власне, вона стала точкою відліку для мене.
Зараз у мене доволі часто купують роботи: дехто замовляє, дехто бере вже готове. Якщо робота створюється під замовлення, то коштує дорожче. Але мені цікавіше розробляти скульптури, а вже потім їх пропонувати, тому що тоді вони не зв’язані з кимось і я сам контролюю весь процес творення. Скульптури можуть коштувати 600, 800 доларів, можуть 1500 доларів.
Все залежить від того, яка це скульптура, з чого вона, якого розміру та ін. Мої роботи купують в Україні трохи частіше, ніж закордоном. При цьому, ціна є однаковою, тому я не можу сказати, що є проблема продати роботу у нас чи що в Україні людей не цікавить мистецтво. Воно їх цікавить і люди мають на нього гроші.
ПРО ГРУПУ «162»
Група «162» – Це об’єднання скульпторів і архітекторів, які мають спільне бачення і хочуть побудувати в Україні платформу для вуличних робіт. «162» не випадкова назва — це пропорція золотого перетину.
Ми об’єдналися не просто так. У Львові зараз активно роблять громадські простори, де встановлюють певні роботи. Останньою зі скульптур став пам’ятник Шептицькому. І вона продемоснтрувала інсуючу проблему — пластика, яку роблять сьогодні, схожа на ту, яка робилася у Радянському союзі. Більше того: нерідко її роблять ті самі люди, які тоді робили пам’ятники Леніна, а зараз займаються іншими портретами. У мене є ідея, як це можна вирішити. Це суб’єктивна думка, але вона має право на життя, бо є люди, які думають як я або мають схоже бачення. Це — група «162».
Об’єднавшись, ми віртуально переробили частину міста — алею і парк біля Порохової вежі. Пізніше зрозуміли, що місту потрібен контент і вирішили збирати свої роботи, аби провести низку виставок у різних просторах. Так сталося в Академії мистецтв, потім — в автомобільних салонах, а також — у центрі Шептицького. Коли контенту назбиралося достатньо, учасники зрозуміли, що можна провести виставку просто неба.
ПРО СКУЛЬПТУРУ В УКРАЇНІ І ЛЬВОВІ
Скульптура розвивається. Власне, вона не може не розвиватися, адже у ній дуже мало рамок (якщо говорити не про встановлення у громадських просторах, а про власну творчість). Звісно, у нас є багато проблем. Та ж освіта. Але це стосується не тільки скульптури, це стосується всіх сфер. І ці проблеми можна одна за одною вирішувати. Мені здається, що потенціал в української скульптури є.
Після Революції Гідності почалася хвиля ініціативності — всі хочуть щось робити, об’єднуватися, реалізовуватися як митці, як професіонали. Це все дає можливість для творчості, надихає. Європа пройшла дуже довгий шлях до становлення скульптури, у нас все мало би йти швидше, іншого варіанту немає. Крім того, у нас дешеве життя, матеріали — це все сприяє.
Українці хочуть бачити нове, сучасне, але не завжди мають змогу. До прикладу, Львів. Я не можу порадити тут якусь локацію, скульптури на якій мені би подобалися. Коли до мене хтось приїздить і просить показати цікаві місця, я веду людей до музею Дзиндри.
ПРО РОБОТУ В УКРАЇНІ
Для мене обов’язково бути десь за кордоном і розуміти, як скульптура розвивається у різних країнах. І обов’язково спілкуватися з закордонними митцями, аби знати, як вони працюють. Коли ти не бачиш досвід людей, які займаються схожою справою, дуже складно займатися своєю.
Але у мене немає бажання переїхати закордон назавжди. Більше того — у мене є бажання лишитися. Не думаю, що десь мені буде комфортніше працювати, ніж тут. Я прожив у Львові майже все своє життя, розумію контекст, у якому живу і працюю. У Берліні, наприклад, було би складно будувати діалог, робити щось нове.
Тут майже немає еталонів — вони всі старі. Або ж є сучасники, які ще не встигли стати еталонами. Тут можна повірити в те, що у тебе все вдасться. Будучи у центрі сучасного мистецтва світового міста складно повірити в себе. Можливо, це теж класно, але тут немає рамок, векторів, обмежень. Можна реалізовувати і реалізовуватися, а потім показувати це закордоном.
За матеріалами: https://dyvys.info
