Останні новини

Галина Матвєєва: «У незрозумілій ситуації – смаж млинці»

ФОТО: Харківський вимір

Галина Матвєєва – нове ім’я на харківському літературному терені. Нещодавно побачив світ її перший роман, підготовлений харківським видавництвом та надрукований у харківській друкарні. Дія роману, також, відбувається у Харкові.

Харківські вулиці, станції метро, дворики за Держпромом, лікарня та житлові райони міста, в яких мешкає та працює героїня, створюють особливу харківську атмосферу та впізнаваність локацій, які добре знайомі кожному харків’янину….

Роман називається «МАЙЖЕ».

Як життя стає сценарієм для роману, а роман змінює життя авторки. Про тонкощі перекладу. А також про те, як написати роман, маючи  технічну освіту, літературні курси та трьох дітей – в ексклюзивній розмові «Харківський вимір» з Галиною Матвєєвою.

Історія створення цього роману дещо незвичайна. Ви почали писати його російською мовою, а друком майже одночасно вийшло  дві книжки: одна російською, друга у перекладі українською. Чому так сталося?

Це майже казкова історія. До цього я писала дитячі вірші, кілька збірок. Коли я задумала написати роман, вирішила піти на курси літературної майстерності у Літосвіті. Там я познайомилася з надзвичайною людиною, яка пише під псевдонімом Марко Терен.

Коли я написала третій розділ, у мене виникла мрія, щоб Марко переклала роман українською. Я дописала до кінця і запитала її, що вона думає з приводу цього? Вона прочитала перший  розділ і каже: «Давай»! Вперше роман вийшов друком у «Друкарні Мадрид» українською мовою і майже одночасно у Клубі сімейного дозвілля – там російською мовою.

Переклад майже завжди безжально нівелює текст, часом навіть дещо змінює образи, в які автор вклав індивідуальне відтворення мови або притаманні суто цьому персонажу незвичні вислови. Саме це і робить персонажа «живим» і унікальним. Як було у вашому випадку? Чи не став роман, написаний вами, раптом чужим?

Коли я прочитала український переклад, я почула себе! Для мене це було дуже важливо! Чи можна сказати, що кожний преклад стовідсотково передає мову автора, я не знаю. Переклад Марка зберіг мову та образи героїв, не зробив їх штучними.

Так, я була щаслива!

Що стало поштовхом для перекладу? Чому виникла така ідея?

Можливо, я зараз скажу дещо пафосні речі. Десь у січні 2014-го я відчула, що моя Батьківщина тут. Тому для мене було дуже важливо, щоб роман вийшов українською мовою. Наразі я відвідую курси української мови і наступний роман писатиму вже українською самостійно. Хоча для мене це просто, мені легше писати рідною мовою.

Головна тема роману в тім, як важка невиліковна хвороба близької, до болю рідної людини кардинально і назавжди змінює ритм, звички, спосіб та розклад життя усієї родини. Увесь тягар ситуації – фізичний, матеріальний і  психологічний, адже жінка гостріше реагує на події, впав на плечі героїні. Це сюжет з життя?

Я вирішила розповісти, як це непросто, коли хворіє близька людина, довго хворіє, важко, і як це впливає на все життя. Коли бачиш, що людина жива, але вона десь там, далеко… Відчай, коли хвороба поволі відбирає не тільки здоров’я, але й життя, а ти нічим не можеш допомогти. Це біль втрати, коли людина ще жива, а потім… сама втрата…

Роман багато в чому автобіографічний. В ньому багато проблем, які переживає кожен з нас: зради близьких тобі людей, підступ, нерозуміння, яке тебе руйнує.

В той же час сюжет майже різдв’яний. Героїня народилася 31 грудня, за останніх три дні року, що минають, вона має встигнути зробити 18 передноворічних важливих для неї справ. І саме в день її народження, на порозі Нового року життя Вероніки фантастично змінюється.

Так, головна героїня Вероніка – харків’янка, усе життя проживає у Харкові, в кінці роману їй має виповнитися 33 роки. У переддень цієї дати вона хоче розставити усі крапки над «і» у своєму житті, від чогось відмовитись, чогось досягти, подолати свої страхи та розв’язати важливі для неї питання.

Чи були сумніви у поетеси, яка взялася за прозу?

Я не сумнівалась, що закінчу роман. Питання було: «Коли?» У мене троє дітей. Роман писала майже  півтора роки, тоді старшому Олександру було 15 років, Артему – 12, а найменша Агнєшка була ще в колисці. Писала, коли донечка спала. Ще один клаптик часу був вночі.

Мені дуже цікаво писати, це як в уяві бачиш кіно. Але часом страждають мої близькі. (Сміється) Я готую суп, а в голові сюжет крутиться… Вони мені щось розповідають, а я кажу їм: «Зачекайте – зачекайте! Там зараз такий момент важливий!» Вони кажуть: «Ну йди вже, іди до компа, йди дописуй!»

А щодо експериментів, в моєму житті їх було чимало. До того часу, коли я вирішила присвятити життя літературі, я була інженером – енергетиком, дизайнером меблів, перукарем та навіть весільним водієм. Тепер займаюся улюбленою справою.

Галино, чому така назва роману – «Майже»?

Завжди для щастя нам чогось не вистачає. Завжди майже!  Майже щасливі, майже задоволені, майже досягли…

Важливо, щоб кожному з нас  вистачало наснаги та сил, аби замінити це «майже» на радикальне «остаточне».

Ваша героїня в таких випадках йде смажити млинці! А ви?

Так! Гасло: «У будь-якій незрозумілій ситуації – смаж млинці» неодноразово рятувало мій душевний спокій. Як каже моя героїня, – це найкраще заняття, якщо треба обдумати новий крок у житті чи зігрітися!

 

Розмовляла Наталія Меркулова, “Харківський вимір”