Історія найстарішого на сході України Харківського університету, відкритого у 1805 році, надзвичайно багата цікавими історичними подіями, кумедними й сумними випадками, а також яскравими особистостями.

Ексклюзивне інтерв’ю інтернет-видання «Харківський вимір» з етнографом, фольклористом, культурологом та мистецтвознавцем Михайлом Красіковим.

Ви збираєте легенди про відомих Харківських постатей минулого. Особливо захоплено цікавитесь історією  Харківського університету.  Ви є  визнаним фахівцем в цій області. Яка постать викликає у Вас найбільшу цікавість, як вченого?

Звичайно, постать Василя Каразіна, засновника університету. Я про нього можу розповідати нескінченно. Особливо про невідомі широкому загалу факти, дії та вчинки цієї яскравої особистості. А взагалі цікавий увесь рід Каразіних, усі п’ять поколінь цієї талановитої родини.

Мені пощастило побувати у селі Кручик, у маєтку, де жив та працював Василь Назарович, та записати там легенди про нього. На той час там ще були такі діди, яких можна було записати, точніше оповідки ще їхніх дідів, які останніми передавались з покоління в покоління. У більш повному вигляді ці легенди були опубліковані у літературному історичному-філософському журналі «В кругу времен». Історики посилаються на цю статтю, вона є у багатьох харківських бібліотеках, але широкій публіці про факти, відтворені в ній, мало що відомо. А легенди про Каразіна надзвичайно цікаві.

Мене вразило, що старожили вимовляли прізвище Каразін дещо незвично – як Карадзін. Насправді, прізвище Каразіних – Караджі, вони родом з Болгарії, з тамтешніх греків. А один з предків Каразіна був навіть архієпископом у Софії. Коли турки захопили Болгарію, його предки змушені були тікати на слов’янські  землі.

Так от щодо історичних легенд. Найцікавішою, як на мене, є легенда про консерви. Так, не дивуйтесь. Василь Каразін був винахідником, мав у своєму маєтку лабораторію, яка, на жаль, згоріла. Чим він там тільки не займався! Консерви, які ми знаємо сьогодні, – цей винахід, уявіть собі, ще на початку 19 століття зробив Василь Каразін. Як свідчить історія, два вози каразінських консервів було направлено до війська, що на той час було справжнім дивом. Але цей винахід, як й інші ідеї Каразіна, так і не були запатентовані. А місцеві за усі його новаторські на той часі ідеї, вважали Каразіна чаклуном.

А що це за історія про “каразінський дзвін”?

Це не менш цікава історія. Якщо ви бували у Шарівці (Харківська область), то знаєте, що першим власником цього маєтку був відставний охтирський майор Сава Ольховський, який отримав село від Катерини ІІ у винагороду. А цукрозаводчик Леопольд Кеніг придбав маєток 45 років потому. Історія про дзвін є і у каразінських джерелах й в інших. Я розкажу записану мною народну версію.

За переказами, селяни Ольховського на чолі з ним самим часто нападали на навколишні села, забирали майно, худобу, а хати спалювали. Подібні напади були, як забава, але нападники у такий спосіб ще й збагачувались. Так, одного разу на каразінських селян напав загін Ольховського. Каразінці чинили опір, але у сутичці кілька людей було вбито. Каразін, аби віднайти справедливість, звернувся до виправника зі скаргою. Але влада ніяк не відреагувала. Штурм Шарівки також зазнав фіаско. Тоді Каразін придумав, як помститися лихому сусіду. Він замовив дзвін. І не звичайний дзвін, а з підтекстом. Підвішене било, що б’є у стіни дзвону зсередини, було виготовлено у вигляді голови Ольховського, був там і надпис: «Це кров вбитих селян сіл Основинці та Кручик, вбитих проклятим Савою Ольховським».  Далі дата, коли це сталося. Якось їде Ольховський полем, чує дзвін, і каже візнику: «Щось у мене, Іване, голова болить!» А той йому  відповідає: «Як голові не боліти, якщо по тій голові зараз у Кручику б’ють!»

Виявилося, що тільки Ольховський не знав, який дзвін у Кручику. А як дізнався, то написав скаргу до Сенату. Комісія, що прибула до Кручика,  скаргу підтвердила, а надпис наказала затерти. Але, судячи з того, що учень Дмитра Багалія Наум Тихий, ще на початку 20 століття, коли приїздив у Кручик, бачив той надпис, хоч і пошкоджений часом, Каразін того наказу  так і не виконав.

Які риси характеру Василя Назаровича Вас, як вченого сьогодні особливо вражають?

Він бачив все у планетарному масштабі. Розміркував у Кручику чи можливий світ без війн, і як досягти вічного миру, роздумував про паровий котел, вивчав наші кургани, працюючи фактично істориком та археологом, займався лісівництвом, доводив поміщикам, що потрібно створювати лісосмуги, які цьому заходу всіляко пручалися.

А ще мене вражає його людяність. У своєму маєтку він заснував школу, яку сам і фінансував, а кожну селянську дитину, що вчилася в ній, знав на ім’я.

Перебуваючи у справах у Петербурзі, де вирішував неймовірні за масштабами питання, він цікавився успіхами у читанні Василька чи Марійки. Це не вкладається у голові! Каразін реально збирав селян і розповідав їм про хімічні винаходи у Європі, новітні агротехнології. Він серйозно сприймав їх як громадян, з повагою. В той же час такий парадокс: він був прихильником кріпосного права!

З одного боку – прогресивні погляди, з другого – володіння людьми. Але почитайте Каразіна! Що він пише? Він пише, що люди, якими він володіє, подаровані йому богом, не для зиску, а щоб піднімати їх на вищий рівень: створювати школи, займатися освітою, опікуватись селянами, як батько дітьми. Це ідеалізація, але він був переконаний: так робити мають усі!

Довідково.

Михайло Красіков – доцент кафедри етики, естетики та історії культури Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», директор етнографічного музею ХПІ «Слобожанські скарби». 

Укладач етнографічних та фольклорних збірок, бібліографічних видань. Автор понад 300 наукових публікацій, 20 книжок.  

Нагадаємо.