Як це – бути диригентом і що відрізняє між собою музичні Львів та Харків, чому віддає перевагу сучасний відвідувач філармонії та в чому полягає унікальність харківської філармонії, а також про те, де в місті збираються композитори, розповів головний диригент, директор Харківської обласної філармонії Юрій Янко.

Культура – це основа основ розвитку будь-якої території та народу загалом. Це базис, фундамент, на якому ґрунтується потім усе інше. Формування загальної культури спирається й на імена. І тут у Харкова — міста з багатою історією, пов’язаною з відомими іменами в медицині, літературі, музиці, науці — перша проблема. У місті немає, наприклад, ані проспекту Рєпіна, ані проспекту Сковороди, немає навіть пам’ятника Рєпіну або галереї імені Рєпіна. Була пропозиція назвати його ім’ям аеропорт — заговорили й цю ідею. Пропонували музичній школі дати ім’я Крайнєва — безрезультатно. Що вже казати про інші прізвища. Хто у місті пам’ятає композиторів Ігоря Ковача та Валентина Борисова, наприклад? Або нещодавно ми грали чудового сучасного українського композитора Сергія Турнєєва, переселенця з Луганська. Чудова музика, класний концерт, але хто його знає в Україні?

А заходиш у нашу консерваторію, а приміщення Спілки композиторів України, що там розташовані, давно закриті на ключ. За несплату відрізане світло, холод, порожнеча. Але ж там зберігається історія України! Все, що створено в галузі музики, починаючи з 1929 року, лежить занедбане, у темряві та вогкості.

Патріотизм виникає там, де є чим пишатися

Сьогодні ми пишаємось нашою філармонією. Звичайно, було непросто відновити цей храм музики. Але як можна було цього не зробити, якщо тут були Федір Шаляпін та Петро Чайковський, Сергій Рахманінов та Майя Плісецька, відбулася перша постановка опери Миколи Лисенка?

Під час Другої світової війни на будівлю не впала жодна бомба. Бог оберігав її, щоб туди знову повернулося велике мистецтво. Відновлюючи філармонію, я від початку розумів, що роблю це насамперед для наших дітей та онуків, яких харків’яни приведуть для знайомства з класичною музикою.

Оббиваючи пороги, я усвідомлював, що розпочати будівництво буде важко, але коли процес буде запущений, вже у жодного керівника не підійметься рука припинити будівництво. Та я також розумів, що складніше, ніж побудувати філармонію, буде її експлуатувати. Так і сталося.

Я гордий, що все вийшло. Найбільше я переживав за акустику. Ми залучали для консультацій найкращих спеціалістів, зокрема з Німеччини. І сьогодні зали нашої філармонії мають феноменальну акустику. Кожен звук чути у будь-якій точці зали однаково, нічого ніде не губиться. Знаєте, це щастя!

А на додачу, у нас є єдина в Україні зала зі змінною геометрією стелі та спеціально зробленою для цього залу “мушлею”. Що покращує і без того неймовірну акустику.

При проєктуванні будівлі та під час будівництва ми прагнули, аби люди, що заходять у філармонію, одразу налаштовувалися на зустріч із мистецтвом, щоб вони потрапляли у світлий та легкий для сприйняття простір. І велике значення тут відіграє підлогове покриття.

Плитка, викладена в холі, має спеціально розроблений для нашого проєкту дизайн і, що символічно, колекція має назву “Філармонія”. Виробник – Харківський плитковий завод. Зараз немає такої практики, але я вважаю, як за старих часів одна з плиток має мати тавро на лицьовій стороні, щоб харків’яни знали, що така краса народжена у Харкові, і пишалися цим.

Я вважаю справжнім патріотизмом, коли люди відновлюють чи створюють виробництво, за продукцію якого не соромно ані в Україні, ані за кордоном. Особисто я завжди захоплююсь такими людьми-творцями. Попри непрості умови та постійні зміни в законодавстві, вони продовжують наполегливо і системно працювати.

І, до речі, знаєте, хто назавжди залишається в історії? Той, хто допомагає культурі. Таких людей пам’ятатимуть так само як, наприклад, родину Алчевських.

Диригент – професія вікова

Працювати з командою людей, кожен із яких закінчив консерваторію, вкрай складно. Тільки з досвідом ти розумієш, коли оркестр можна відпустити, а де треба придавити. А коли ти молодий та вперше приходиш на репетицію (а тільки вчора вивчив те, що сьогодні треба буде грати), вони сидять, дивляться на тебе, чекають, що ж ти їм скажеш, а самі можуть зіграти це із заплющеними очима. Оркестри не дуже люблять молодих диригентів, які лише набираються досвіду.

Пам’ятаю, коли я навчався в Києві на диригента симфонічного оркестру і мені належало диригувати оркестром кафедри, мій викладач каже: ти відпочинь, добре поїш, наберись сил. І я, щоб не розтратити сили, ходив повільно, купив на ринку першу якраз полуницю… Зараз мені дуже смішно це згадувати. Часто трапляється, ввечері у мене тригодинний концерт, вранці чи вдень репетиція і ввечері — спектакль.

Хіба міг я тоді мріяти, що диригуватиму у Віденській філармонії та у Карнегі-Холлі в Нью-Йорку. У Віденській філармонії я диригував уже двічі, але щоразу, коли проходжу повз, дивлюся на неї й думаю: як, невже я тут диригував? Як мене пустили туди? Знаєте, у Віденській філармонії, коли в мене закінчилася репетиція, оркестр пішов, а я ще довго не міг рушити з пульта. Я стояв на цій підставці, де стояли Йоганнес Брамс, Антонін Дворжак, Отто Клемперер, Герберт фон Караян… Це концерти, які я ніколи не забуду.

Музика без нот

Час змінюється, а з ним змінюється публіка, її уподобання. Нещодавно у нас був концерт музики з комп’ютерних ігор, раніше ми грали концерти “музики рингтонів”, дуже популярною є музика з кінофільмів. Саме на ці концерти йде молодь та нова публіка. Ми грали разом зі студією пісочної анімації, з використанням 3D технологій.

Звичайно, дуже хотілося б, щоб основним нашим продуктом була класика, звучав Бетховен і Чайковський. Але бабусь, які сидять із театральними біноклями, вже майже немає. Людей із партитурами вже зовсім немає. Що й не дивно, бо у Харкові навіть немає нотної крамниці. Це те, чим Харків відрізняється від Львова. Півторамільйонне місто, де є академія культури, університет мистецтв, спеціальна музична школа, оркестри… Але немає нотної крамниці. Звичайно, є інтернет, але це зовсім інше.

В Україні багато говорять про Шевченка чи Сковороду, але практично не говорять, наприклад, про Серебрякову чи Лисенка. Але ж це також наша гордість, імена, якими пишаються по всьому світу. І тому я дуже радий, що нам вдалося організувати та провести перший Міжнародний хоровий фестиваль імені В’ячеслава Палкіна.

Харків побачив справжній конкурс найвищого рівня. Особливо я пишаюся хором імені В’ячеслава Палкіна. Вони неймовірні. І якщо Харків здатний прийняти та провести такий фестиваль, значить у міста є хор, є музична школа, консерваторія, університет, є відповідні приміщення та нарешті філармонія. А отже, у Харкова був сам В’ячеслав Палкін. Повірте, ми даремно недооцінюємо такі заходи. Насправді це показник нашого високого рівня культури та майстерності наших музикантів.

Нагадаємо.