А ще дискотека, діджеінг, гімнастика, балетні «па» та скандинавська ходьба з палицями. Ви ніколи не бачили, як працює 3D принтер? І не стріляли у тирі? Так подивіться! І спробуйте!

У Харкові на арт-заводі «Механіка. Інша земля» відбувся освітньо-розважальний фестиваль «Хочу і можу» для людей, старше 55 років, який організували волонтери.

Чому і як виникла ідея цього фестивалю? Про що він? Які меседжі несе суспільству? Про це розмова з його організаторкою та волонтеркою – Євгенією Малицькою.

Основний меседж фестивалю «Хочу і можу» – жити на повну, незважаючи на вік! Пробувати щось нове, незвичне, не припиняти мріяти, бути на хвилі сучасного життя. Тому ми вирішили організувати якісний і цікавий відпочинок для людей 55+, надихнути їх на нові досягнення, повернути їм смак життя, як за часів їхньої молодості. Але фестиваль – це не тільки про розваги. Він про об’єднання сімей, про об’єднання поколінь, про об’єднання досі незнайомих самотніх людей, які втрачають сенс життя.

Неймовірним є те, що Ви молода людина, і так глибоко переймаєтеся цією проблемою! Як виник задум проведення такого фестивалю?

Питання «дорослості» непокоїло мене давно. Адже тут існує чимало стереотипів, які стримують або не дозволяють певні речі в силу віку. Більшість у суспільстві і досі вважає, що розважатися і жити повноцінно  можуть тільки молоді. Ми з цим не були згодні.

Одного разу ми з волонтерами зібралися на заводі «Механіка», стали пропонувати, що ми можемо зробити для старших людей. Юля, волонтерка, запропонувала «Скриньку бажань» – збирати, а потім здійснювати мрії «дорослих» людей. Виявилося, що одна 85-річна жінка мріє зайнятися йогою, чи принаймні спробувати. Я пройшлася по залах йоги – все для молоді, скрізь – молодь. До того ж, не кожна «доросла» людина складеться у такій позі, як молода. З’ясувалося, що для пенсіонерів та «дорослих» майже немає нічого!

Тоді ми вирішили створити місце, де таким людям можна спробувати щось нове, створити там класну атмосферу! Адже не всі вміють виконувати балетні «па», малювати, займатися йогою, а цікавість і бажання є. Так виникла ідея проведення фестивалю «Хочу і можу». Фестиваль – це простір, де можна спробувати щось нове, спробувати те, чим захоплюється молодше покоління, можливо потім  розвиватися у цьому напрямку, знайти таких, як ти сам.

Фестиваль – це ще про теплі родинні стосунки, про пам’ять, зв’язок поколінь та стосунки, які важливі для будь-якої людини, особливо у «дорослому» віці.

Так, це цінності, які формують особисто моє життя. Для мене дуже важливо – зв’язок між поколіннями в одній родині. Це щасливі моменти, коли можна провести час з мамою, татом, бабусею, дідусем – отримувати неймовірне задоволення і відкривати їх з іншого боку. Або навпаки – побачити  новим, небуденним поглядом своїх дітей, онуків, спілкуватися з ними на різні теми, бути цікавими один одному та наповнювати цим змістом життя родини.

В основі фестивалю – проект «Територія поколінь», де різним поколінням цікаво бути разом, де можна разом мріяти, де можна знайомитися з різними людьми. Можна завести нові дружні знайомства, їздити у гості один до одного до інших міст, спілкуватися в інтернеті, вивчити скайп-програму аби розмовляти не тільки телефоном, але й по відео – усе це про активний спосіб життя, про те, що пізнавати нове і радіти цьому можна незалежно від віку.

Цього року участь у фестивалі «Хочу і можу» взяло понад 600 людей з 19 міст і містечок України, і навіть мешканка Тель-Авіву, яка у Харкові була у гостях. Це не перший наш фестиваль. Цього року ми повторили цей фестиваль, а перший  провели торік.

«Хочу і можу» – це не тільки розваги, але й певний освітній досвід?

У нас на фестивалі одночасно проходили дві освітні лінійки. Одночасно відбувалося 18-20 майстер-класів і учасники вибирали найцікавіше для себе – арт-терапію, йогу, стрілянину з лука та зброї у тирі, гру на барабані, зумбу голд, нумерологію, фінансову грамотність, скандинавську ходьбу, 3D принтер, виготовлення свічок hand made, гуслі, кулінарію, гімнастику. Ще була зона відпочинку, де розташувався буккросінг – полиці з книжками. Можна взяти книжку, сісти або лягти з нею аби почитати, можна взяти книжку з собою, можна свою книжку подарувати іншому. А потім була дискотека. Танцювали усі! Це було яскраво!

Фотовиставка “Минуле зараз». Назва з філософським підтекстом натякає на те, що у кадрі не лише певний фото-момент, зафіксований камерою? У чому її сенс?

Вона про те, як похитнути стереотипи «дорослих» людей, показати зрілість з іншого боку. Ми у Харкові запросили 13 пенсіонерів різного віку на фотосесію, вдячні їм за сміливість та за те, що вони погодились на нашу пропозицію. На проекті були стилісти, які літніх людей, що приходили в одягу з краватками, перетворювали на хіпстерів. Такого перевтілення зазнав і  80-річний чоловік. Можна було бачити, як люди, яких перевдягали из звичайного для них одягу, у молодіжний, мінялися не тільки зовні, але й внутрішньо. Стримані, дещо скуті – у новому образі вони невимушені, вільні, розкуті. Волонтери домовлялися у магазинах одягу, разом зі стилістами та фотохудожниками творили цей процес – нове світовідчуття «дорослої» людини.

Ця фотовиставка демонструвалася на фесті, і не тільки для того, щоби почути: «Вау!» Нам важливо аби учасники, побачивши її, ставили собі  запитання: а чи зміг би так я? А як би я виглядала? Чи припустимо це для мене? Це про те, що неважливо скільки тобі років, важливо –  відчувати комфорт, а не стереотипи, які малює суспільство.

Що далі?

Фестивалі – це чудово! Але на постійній основі продовжимо проект «Територія поколінь». Ми разом з айтішниками вже тривалий час реалізуємо програму комп’ютерних курсів для старших людей. А ще проводимо сімейні майстер-класи, на які приходять парами. І не обов’зково це – чоловік з дружиною, це бабусі з онуками, прабабці з правнуками. Тільки сім’я або пара. Якщо пари немає, приводимо онука «на годину», або бабусю у такому ж статусі. Дуже сердечно! У нас є майстер-клас интуітивного живопису. Це коли не треба вміти малювати аби створити картину. Малює інтуїція.Через півтори години люди несуть додому шедеври-картини. Незабаром ці сімейні майстер-класи знову розпочнуться. Будемо ділитися інформацією про місце і час проведення усіма електронними засобами.

Чому для Вас так важливо аби покоління однієї родини почувалися щасливо разом?

Це ті цінності, якими я живу, якими я хочу поділитися з іншими. Це про інтерес один до одного. Це народжується усередині моїх спостережень. Колись я працювала у волонтерській мережі, я ставила собі запитання: а чого потребують літні люди? Що їм потрібно? На жаль, їм дошкуляють побутові проблеми, які вони не можуть самостійно розв’язати, старі хвороби. Ми допомагали їм продуктовими наборами. Але цим  ми не вирішувати проблеми самотності. Я зрозуміла, що продовжуючи робити те саме, я не допоможу таким людям, я буду весь час, умовно кажучи, тушити пожежі.

Я постійно думала про це, і якось вночі народилася ідея про їхні мрії. Потрібна була якась конкретика. Я ходила містом, спостерігала за пенсіонерами, наче божевільна. Я хотіла зрозуміти, як живуть літні люди, чим дихають? Я тоді ще не розуміла як. Вразило інше – я не побачила у їхніх очах радості. Не було радості життя. Щось закрутилося тоді в моїй голові і народилася ідея – «Мрії не старіють». Це стало назвою нового проекту. Я не дуже була упевненою в ньому, здавалося якось дивно – виконувати чужі мрії, шукати для цього чарівників.

Сутність проекту – знаходити мрії  пенсіонерів віком 60+, потім знаходити чародіїв, знайомити їх, з’єднувати обидві сторони – та здійснювати заповітні мрії. Виявилося, що зробити людину щасливою не так вже й складно! Потрібен день, кілька днів, інколи – година. Але який яскравий результат! Збулася мрія літньої людини, що була похована під тягарем років і обставин! Навіть живучи у великій родині, літня людина може часом почуватися самотньо. Чого хоче бабуся? Або дідусь? Важливо встигнути. Трапляється, що не встигли розпитати, розповісти, сказати важливі слова, обійняти. Наші проекти – це можливість для кількох поколінь проводити час разом, щоби зберегти у пам’яті та душі теплі спомини про рідних та близьких  людей на довгі роки!

Розмовляла: Наталія Меркулова