Лауреати Нобелівської премії 2019 року з економіки – Майкл Кремер з Гарвардського університету, Естер Дюфло та Абхіджіт Банерджі з Массачусетського технологічного інституту знайшли науково доведені методи скорочення бідності.
На практиці, у найбіднійших країнах, вони вивчали, які заходи допомоги реально працюють, а які ні. У чому сутність та новаторство цього методу? І чи можна його застосувати в Україні? Про це розмова з доктором економічних наук, професором Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна Оленою Довгаль.
Це випадок, коли Нобелівську премію присудили не стільки за наукові розробки, скільки за впровадження їх у практику.
У світі функціонує ціла індустрія боротьби з бідністю. Це програми ООН, Всесвітнього банка, Міжнародного валютного фонду, кошти численних благодійних фондів та мільярдерів-філантропів. Однак усі ці величезні фінансові вливання поки що не змогли подолати бідність. Чому? Що не так відбувається? Саме ці питання і цікавили дослідників. Більше того, доволі часто кошти благодійників не тільки не допомагають, але й навпаки – породжуть корупцію та залежність від зовнішніх коштів.
Прорив цих досліджень полягає у тому, що вчені довели на практиці: боротьба з бідністю – це не тільки про те, щоб виділяти кошти, але й це про відмову витрачати гроші на неефективні заходи. В цьому – головний меседж польових досліджень нобелівських лауреатів. Вони навчилися відокремлювати ефективні заходи боротьби з бідністю від неефективних, вперше застосувавши експериментальний підхід у боротьбі зі злиднями.
В чому новаторство такого підходу? Як він працює?
Ще у середині 90-х років Кремер, Банерджі та Дюфло першими почали тестувати соціальні інновації на практиці, щоб запропонувати науково доведені рішення. Вони навчилися не тільки діагностувати причини бідності, але й вибудовувати їх у піраміду – у якій послідовності правильніше долати ці причини для конкретної сім’ї, населенного пункту, регіону чи країни. Тепер цей експериментальний метод домінує в економіці розвитку, а уряди багатьох країн і благодійні організації закрили чимало програм, які виявилися неефективними.
Як він працює на практиці?
Аби виміряти користь тих чи інших заходів, майбутні лауреати проводили польові дослідження. Як це виглядало? Різним людям у найбідніших країнах пропонували «ліки від бідності», наприклад, москітні сітки проти малярії. За кілька років по тому проаналізували результат – наскільки знизилась захворюваність на малярію. Такий підхід вони застосовували до всього, аби зрозуміти, які «ліки» знижують бідність якнайкраще. Ще приклад. Коли Банерджі та Дюфло почали працювати в індійському штаті Раджастан, там було щеплено лише 1% дітей. Хоча вакцина була безкоштовною. Виявилося, що медпункти були далеко розташовані від сіл, а медики часто не приходили на роботу. Коли організували мобільні клініки, рівень щеплень зріс до 18%, а коли родини отримували ще й невеличкий бонус – мішок сочевиці, який коштує зовсім недорого і родини мали змогу купити його і самі, – кількість вакцинованих дітей зросла до 39%.
Вже на іншому континенті – в Африці вчені провели інший експеримент: як підвищити успішність школярів у Західній Кенії. З’ясувалося, що безкоштовне харчування та безкоштовні підручники практично не дали жодного ефекту. Підручники підвищили знання лише у кращих учнів. Найефективнішим виявився метод додаткових занять з відстаючими учнями. Тому запровадили програми репетиторства. Ця програма охопила понад 5 мільйонів дітей у 100 тисячах африканських шкіл.
На Вашу думку, чи ефективно застосувати такий підхід в Україні?
Нобелівські лауреати цього року показали, що найскладнішу проблему можна вирішити, разбивши її на маленькі, але більш точні питання, на індивідуальному або груповому рівнях. Потім відповіді на кожне таке питання вчені шукали за допомогою спеціально розроблених польових експериментів.
Взагалі метод розчленування однієї глобальної проблеми, не важливо у якій галузі, не є новим. Більше того, він був багато років тому яскраво застосований в Україні.
Наведу приклад, що має безпосереднє відношення до Харкова. У роки Другої світової війни виробництво танків Т-34 з Харкова було евакуйовано до Нижнього Тагілу. Це була сама по собі надто важка задача, до того ж, вона ще додатково обтяжувалась недостатньою кількістю кваліфікованих робочих рук. Тоді інженери знайшли блискучий вихід: вони розбили увесь технологічний цикл складання танка на десятки тисяч операцій, кожну з яких був здатен виконати навіть непідготовлений робітник. В результаті отримали найкращий танк Другої світової.
На які країни розраховані методи боротьби з бідністю нобелівських лауреатів?
Методи Кремера, Банерджі та Дюфло розраховані лише на дуже бідні країни. Вони більш ефективні в суспільствах з великим дефіцитом розвитку. У нашій країні звикли допомагати великим прошаркам суспільства – сім’ям з дітьми, людям похилого віку тощо. А тут йдеться про адресну підтримку. Сьогодні в Україні за різними оцінками за межею бідності перебуває 20-30% українців. Їхній дохід менше фактичного прожиткового рівня.
Але у цілому боротьба з бідністю має бути головною, довгостроковою, стратегічною задачею будь-якого уряду будь-якої країни. Українцям треба звільнитися від ілюзій, що досягти успіху можна швидко. Адже світ, не зважаючи на певні проблеми, продовжує розвиватися. Це означає, що доки багаті країни роблять один крок вперед, Україна має зробити три, а краще п’ять.
Видатний сучасний економіст Ерик Райнерт у книзі «Як заможні країни стали заможними, і чому бідні країни залишаються бідними» довів, що найбагатші країни стали такими завдяки поєднанню державного втручання, протекціонізму та стратегічних інвестицій, а не завдяки вільній торгівлі, як ладні думати сьогодні деякі економісти.
Ерик Райнерт ствержджує, що саме політика виваженого протекціонізму, а не нестримна ринкова стихія, що призводить до олігархізації економіки та суспільства, стала причиною успішного економічного розвитку більшості європейських країн. Україні слід уважніше придивитися до досвіду таких країн, як Індія, Китай, В’єтнам та інших, де успішно поєднується державна підтримка стратегічно важливих підприємств і галузей з заохоченням до розвитку малого и середнього бізнесу.
Україна може долати бідність не соціальними методами, а розвитком економіки. Сьогодні, згідно статистики, на руках у населення Харкова і Харківської області знаходиться більш як 2,5 млрд доларів. А в цілому по країні – понад 30,0 млрд! Це величезні кошти, які можуть стати поштовхом до розвитку країни. Треба лише знайти спосіб, як змусити їх працювати, повернути їх у легальний обіг економіки, аби багатіла країна та українці.
Довідково. Естер Дюфло – друга жінка в історії, удостоєна Нобелівської премії з економіки. Першою у 2009 році стала Елінор Остром. До того ж, Дюфло є наймолодшою лауреаткою Нобелівської премії з економіки – їй 46 років. Вона та її чоловік Абхіджіт Банерджі стали першою подружньою парою, яка спільно отримала Нобелівську премію з економіки. А сама Нобелівська премія з економіки заснована не Нобелем, а Ценробанком Швеції 1969 року.
Розмовляла: Наталія Меркулова
