fbpx

Останні новини

Невідомий Рєпін. Чи знаємо ми художника?

Виявляється, про відомого художника – земляка, який ще за життя став класиком і є масштабною постаттю у світовому мистецтві, ми знаємо напрочуд мало.

А чи знаєте ви, що невелику за розміром картину «Пушкін на набережній Неви» Рєпін писав цілих 33 роки, переробляв її нескінченну кількість  разів аж до того, що в остаточному варіанті вона припинила бути шедевром? Або про те, що він є автором найбільшого в історії живопису полотна, що являє собою колективний портрет  81 особи, а розмір картини становить 32 квадратні метри? Або, що майстер писав не лише портрети відомих людей анфас, а й ще «портрети» потилиць, спин та лисин? Та так неперевершено, вкладаючи в образ притаманний йому жест, характер та таку портретну ідивідуальність, що сучасники безпомилково впізнавали зображених персон зі спини.

Про цікаві та загадкові факти з життя одного з найкращих художників ХІХ століття  розмова з доктором мистецтвознавства, професором Олександром Шило.

Рєпін – художник, відомий нам  з самого дитинства, можливо навіть більше ніж  інші майстри пензля того часу. Особливу цікавість додає той факт, що він наш земляк. Його знамениті «Запорожці, що пишуть листа султану», зберігаються у Харківському художньому музеї, як жива ілюстрація геніальності  художника. А ще його «Бурлаки на Волзі», «Не чекали», а також велика низка картин, що стали творчою візитівкою художника. Чого ми не знаємо ще, аби перед нами постав «інший» Рєпін, невідомий широкому загалу?

«Нищая из Веля»
1874. Художній музей, Іркутськ

Невідомий художник він чому? Тому, що сьогодні ми практично не уявляємо собі обсягу того, що Рєпін створив. Ми маємо каталоги-резоне Пікассо, Матісса, ван Гога, інших великих художників, що працювали на рубежі ХІХ-ХХ століття, і знаємо, що їхній спадок налічує десятки тисяч робіт. Але ми абсолютно не уявляємо собі повного обсягу творчої спадщини Рєпіна. І перспективи створення катологу-резоне я не бачу найближчим часом, тому, що його роботи розійшлися світом. Ми навіть не знаємо де саме знаходиться чимало його творів. Окрім цього, ми маємо брати до уваги ще й той факт, що за хрестоматійними роботами, які ми знаємо, проступає велика кількість варіантів, що створені на тому ж самому полотні, які Рєпін переробляв у процесі  роботи. І це становить ще один пласт невідомого Рєпіна.

В цьому плані усі рекорди, навіть за репінськими мірками, б’є картина «Пушкін на набережній Неви».

«Пушкін на набережній Неви». 1835 рік

Насправді, це характерний приклад того, як задуми, що реалізовані Рєпіним, і які ми бачимо  перед своїми очима, відрізняються від тих варіантів, що створювалися ним в процесі роботи. І картина «Пушкін на набережній Неви» в цьому плані парадоксальна. Рєпін писав її 33 роки. Там на одному й тому ж полотні зображена одна й та ж людина. А насправді там – фактично шість картин!

Новий варіант писався по попередньому! З чим це пов’язано? З тим, що усі персонажі картин, що пише Рєпін, живуть у свідомості художника, вони складають його образний світ. Рєпін навіть наміряв на себе сюртук пушкінського крою і пушкінського часу, аби відчути, так би мовити, форму зсередини, розумієте? Під час роботи він прагнув зрозуміти себе у цьому сюртукові, відчути, де «тисне» цей сюртук. Так, як нам сьогодні не звично  вбратися в  одяг початку ХХ століття, так і Рєпіну було незвично вдягати на себе сюртук, що носили у пушкінську епоху.

«Пушкін на набережній Неви». 1835 рік (варіант)

Ось ця спроможність художника внутрішньо відчувати і розуміти персонаж давала йому цілістну уяву про образ. Можна сказати, що це було акторське перевтілення. До речі, до першого варіанта цієї картини Рєпін робить фотоетюд. Власне те, що ми сьогодні називаємо вульгарним словом «селфі». Лише Рєпін не сам себе «знимкує», а просить сторонню людину. Але встає у ту ж саму позу, в якій зображений Пушкін, так само підносить голову. Різниця лише у тому, що Пушкін з бакенбардами, а Рєпін, звісно, з бородою та вусами. Але, встаючи у цю позу, художник грає свого персонажа! Рєпін таким чином перевтілюється у Пушкіна! Втім так само художник перевтілюється у кожен персонаж своєї картини.

Протягом усього свого творчого життя він нескінченно переробляє свої картини. Чому? Тому, що  для Рєпіна картини – це не вироби, картини для нього – живі істоти, живі події.

Часто він не міг розлучитися зі своїми  картинами навіть, коли вже їх продав?

Тут слід пригадати анекдотичну ситуацію, яка, користуючись сучасною мовою, вже стала мемом! Третьяков вже купив у Рєпіна «Хресний хід» та «Не чекали». Наразі ці роботи знаходяться у Третьяковській галереї, а тоді знаходилися вдома у Третьякова, у його колекції. І от одного разу Рєпін, дочекавшись, коли Третьяков поїде у Кострому на фабрику, прийшов до нього додому і… Швиденько переписав обличчя засланця, що входить до кімнати, у картині «Не чекали». Подивився – сподобалося!  Далі, «розправившись» з «Не чекали», перейшов до «Хресного ходу». Йому там пил навкруги натовпу не сподобався. Завбачливо він приніс з собою етюдник та складану драбину, щоб дістатись догори. І…Рєпін збільшує  на картині кількість пилу, значно збільшує! Чим є задоволений. Коли повертається Третьяков, він бачить: це не ті картини, що він купив! Стався гучний скандал! На підвищених тонах обидва чубились у переписці. Третьяков пояснював Рєпіну: Ви вже отримали плату, картини Вам вже не належать! Це тепер моя власність! Рєпін мовчки погоджувався. Але Третьяков розуміє, з ким має справу, тому домашнім суворо наказує: «Рєпіна з фарбами у дім не пускати!»

«Крестный ход в Курской губернии»
1880-1883 рр. Третьяковська галерея

Навіщо  він без кінця і краю переробляв свої роботи? Чи існує якась межа досконалості?

На жаль, у такий спосіб він часом «заганяв» картину. Саме так сталося з його картиною «Пушкін на набережній Неви». Піковий варіант «Пушкіна»  був у 1911 році. Цей варіант, за моїми підрахунками, проіснував лише півроку – від весни до осені 1911 року. Навесні 1911 року Рєпін забирає вже другий варіант картини з пересувної виставки і починає його переробляти. Він досягає того неперевершеного рішення, яке репродуковане у Ігоря Грабаря в його рєпінській монографії 1937 року і більш ніде не повторюється. Я вважаю, що ця робота – одна з найкращих робіт посмертної Пушкініани. Але наприкінці 1911 року Рєпін вчергове починає переробляти картину. І виникає зовсім інший варіант.

Картина «Запорожці, що пишуть листа турецькому султану», також має цікаву історію. Чому існує дві картини? Адже це не копії? І яка з них з’явилася раніше?

«Запорожці пишуть листа турецькому султану»
Музей Санкт-Петербургу

Дивишься на «Запорожців», і здається, що вони такі завжди були. Перший начерк картини з’явився 1878 року, потім варіант Російського музею, а лише у 1891 році – наш Харківський варіант,  що зараз знаходиться у художньому музеї. І виникає питання: який же з цих варіантів був першим, а який другим? Дуже цікава річ!

Якщо цю ситуацію реконструювати, то ніби це виглядає так. Рєпін починає наш, харківський, варіант, потім він його закидає. Чому закидає? Тому, що починає розуміти, що його не влаштовує порівняно невелике за розміром полотно. Йому потрібно починати  значно більшу за форматом картину, тому, що та мезансцена, яку він задумав, значно масштабніше, ніж те, що він спершу починав. От тоді і з’являється полотно, яке зараз знаходиться у Російському музеї в Санкт-Петербурзі.

Слід зазначити, що Павло Третьяков мав звичку обходити майстерні художників ще до початку виставки і залишати за собою те, що йому сподобалося. Він бачить «Запорожців» і розуміє їх масштаб і значення. Однак Третьяков з Рєпіним не сходяться у ціні. Рєпін просить за картину 40 тисяч. На той час це неймовірна сума! Третьяков цю ціну збиває, але марно. До речі, таку суму Рєпін згодом отримає за «Урочисте засідання Державної ради» – найбільшу за розміром його роботу, але це станеться на 20 років пізніше.  А тоді «Запорожці» потрапляють на пересувну виставку. За тих часів існувала традиція. Кожного разу перед відкриттям експозиції для широкої публіки, у спеціально відведений день, на виставку приїздив імператор для огляду картин, аби купити ті, що йому  сподобалися. Так він купує «Запорожців». Правда, не за 40, а 35 тисяч. Це була одна з найкоштовніших за ціною картин тогочасного живопису.

За ці кошти Рєпін згодом купує маєток у Здравньові, в Білорусі, там зараз знаходиться музей, подібний до нашого Чугуївського музею. Третьяков кусає лікті. Він бачить, що картина втекла від нього, адже у царя не перекупиш. І тоді він і звертається до Рєпіна, аби той закінчив раніше початий варіант. Рєпін дописує цей варіант, і він згодом потрапляє до Третьяковки. А потім вже до Харківського музею. Це ніби така реконструкція щодо цих варіантів. Але достеменно, на жаль, нічого невідомо.

Сюжет обох картин однаковий? Чи є відмінності?

Сюжет той самий. Але наш Харківський варіант – це ніби центральна частина того, що знаходиться в Російському музеї. І там більш складна композиція. А далі виникає з цими картинами така загадкова річ.

«Запорожці пишуть листа турецькому султану»
1891 р., Харківський художній музей

Коли Рєпін почав займатися «Запорожцями», йому у цій справі  допомагав Дмитро Яворницький, історик і дослідник українського козацтва та війська Запорізького. На той час він був ще молодим дослідником, тільки починав цю працю. Саме він рекомендує Рєпіну поїздку по козацьких місцях, де можна побачити типові персонажі для майбутньої картини. Там художник пише цілу купу етюдів. І Яворницького він зображує у вигляді писаря у центрі композиції.

Невеличкий ескіз — його ще називають першим варіантом картини — він дарує Яворницькому, як вдячність, за його допомогу у роботі. У варіанті Яворницького – писар, як і він сам, молодий парубок, років 30, під горщик стрижений, з іронічною посмішкою. Згодом цей молодий Яворницький –«писар» з’являється у варіанті, що зараз знаходиться у Російському музеї. Але зверніть увагу! У Харківському варіанті писар — вже не молодий! У нас він старий, у таких кругленьких окулярах, перев’язаних мотузочкою, з саркастичною усмішкою, ніс картоплею.

Далі містика! Десь наприкінці 90-х років мені довелося побувати  у тодішньому Дніпропетровську. Зазвичай заглянув до меморіального музею Яворницького, невеличкого за площею будинку, де він жив останні роки життя. І от у цьому музеї, у кабінеті, на робочому столі Яворницького стоїть його фото 1940-го року, де йому вже 84 роки. І раптом там на фото я впізнаю того самого старого єхидного писаря з картини «Запорожців», що у Харківському музеї! У таких же кругленьких окулярах!

Виявляється, що Рєпін у наших «Запорожцях» пише Яворницького таким, яким він буде через 50 років! Це неймовірно! Адже Рєпін не міг цього бачити! Чому у Харківському варіанті виник інший писар? Ще й інший за віком? Тому, що  Репін зображує не просто якусь історичну подію, а живих людей. Живих персонажів, які навіть старіють! Йому  було цікаво не просто цих людей писати, а ще й з ними жити, спілкуватись з ними. І викидати з ними такі от фокуси!  Він ніби запитує себе: а яким буде цей персонаж за 50 років?

Я запитував, чи робилася рентгенограма Харківського варіанту? Чи є там під цим писарем ще якийсь жипопис? Немає! В інших місцях є, а цей персонаж відразу намальований старим. Не переписаний, як часто у нього бувало! Можливо, такий творчий феномен у Рєпіна пов’язаний з акторською природою його образотворчості.

Не можу не запитати про найбільшу портретну роботу майстра. З одного боку –  це унікальний за складністю колективний портрет з 81 особи. З другого боку – це знамениті портрети потилиць і лисин!. Жодному художнику не вдалося перевершити цю роботу ні у першому, ні у другому плані за всю історію світового мистецтва.

«Урочисте засідання Державної ради»
Музей Санкт-Петербургу

Це картина «Урочисте засідання Державної ради» розміром більш ніж 4 на 8 метрів, яку Рєпін писав три роки – з 1901 до 1903 року до 100 – річчя цієї установи. Це, безумовно, найвизначніший твір Рєпіна у всіх відношеннях. Це найбільша за розміром його картина, але справа навіть не у її розмірі. Це груповий портрет, який вміщує у собі 81 персонаж! Тобто він складається з 81 портрету!  Рєпін – безумовно, великий портретист. І тут повною мірою виявився його портретний геній. Комплекс етюдів і саму картину треба розглядати як єдиний мальовничий ансамбль.

А ще Рєпін – історичний живописець і ця картина історична. І замислювалася вона саме так. Часто пишуть про сатиричний зміст цієї картини, але Рєпін тут, як портретист, значно більший ніж як людина, що вирішує якісь сатиричні завдання. Захоплює  різноманітність характерів, різнобічність образів, створених Рєпіним. Це квинт-есенція Рєпінського портрету. Пишучи центральну частину картини, Рєпін власне і малює ці портрети потилиць і лисин. Він бере на себе цю надскладну роботу.

Наскільки зрілою є тут  майстерність Рєпіна-портретиста!  Адже завдання портретиста – насамперед схожість, характеристика персонажу, та розкриття емоційного стану людини. Це традиційні ознаки портрету. Але зробити груповий портрет з 81 особи так, щоб жодна поза не повторювалася, щоб жоден жест не був подібний на попередній, так, щоб кожного разу це був особливий вираз обличчя та особливо прояв характеру! А тепер усе це слід помножити на неймовірну складність ракурсу! Так, щоб кожна потилиця мала свій вираз!  Не обличчя, а потилиця, розумієте? І до кожної потилиці необхідно придумати свій стан, свій жест, своє положення у картині.

Якщо взяти до уваги, що ці потилиці чергуються одна за однією, і жодна не повинна повторитися і не бути схожою на попередню, це – фантастичної складності завдання! Це, розумієте, така важка атлетика у живопису, що потребує неймовірної майстерності. У європейському живопису аналогів Рєпіну немає. Унікальний твір, унікальний художник.

Рєпін геній?

Безперечно. Це неймовірної майстерності художник. Неймовірно артистичний майстер!

«Бурлаки на Волге»
1870-1873 рр. Російський музей, Санкт-Петербург

Довідково. Олександр Всеволодович Шило – доктор мистецтвознавства, професор. Член Асоціації мистецвознавців (1992), Спілки художників України (1992). Опублікував понад 400 наукових і критичних робіт, серед яких монографії «Картина І.Ю. Рєпіна «Пушкін на набережній Неви. 1835р.» (2002); «Загадки Рєпіна» (2004); «Рєпін: нариси поетики і творчого методу» (2013).

Розмовляла: Наталія Меркулова.