«Колекціонер часу» або художник-філософ, який відтворює сенс життя

 

Павло Маков – український художник, який працює в техніці графіки та офорта. Член Королівського товариства живописців та графіків Великобританії (1994), член – кореспондент Академії Мистецтв України (2006).

Художник – філософ, що осмислює українську дійсність. Колекціонер часу, який відтворює сенси життя та місця з висоти пташиного польоту, живе і працює у Харкові.

Цього року Маков став лауреатом Національної премії  ім.Шевченка з проектом «Paradiso Perduto» («Втрачений  рай»). Кілька робіт з 11 офортів цього проекту нині експонуються у муніципальній галереї.

Про знаменитий творчий проект в ексклюзивній розмові «Харківському виміру».

Як виникла ідея цього проекту? Чому така назва: вона містить філософський контекст чи суто реальний?

Я працюю з чорно – білим. Не просто так, а тому, що  для мене чорний і білий мають дві іпостасі. Як і саме поняття «Правда», як ми знаємо завжди десь посередині.

За основу взято реальний план садової ділянки поблизу Муромського водосховища. Це одна з основ – зовнішня. Внутрішня основа – ментальність. Наша ментальність в тому, що ми намагаємося навести порядок лише на своїх шести сотках, не виходячи за межі високого паркану, яким відгородилися від світу.

Зверніть увагу, ви перетинаєте кордон з Польщею, і там вже немає парканів між будинків. Розумієте? Якось люди живуть, а парканів немає! (Сміється)

Другий бік нашої ментальності – виходячи за межі своєї ділянки, вважаємо. що це все не наше. Починаючи з простих речей: можна кинути сміття, йдучи вулицею, не прибрати за собакою посеред тротуару… Я власник собаки і знаю, що за нею треба прибирати і на вулиці.

Ваші роботи візуально досить складні. «Втрачений рай» – це фактично топографічні роботи на естетичному підґрунті,  що ілюструють, як ви вже сказали, ментальність. А чи є в цьому певні філософські сенси? Для вас важливо, щоб ці сенси були зрозумілі?

Зверніть увагу, виходячи з концерту класичної музики, я вкрай рідко чую: «Щось незрозуміла музика якась була. Про що це він музику написав?» Виходячи з  виставок образотворчого мистецтва, люди набагато частіше висловлюють своє незадоволення тим, що там намальовано. Тут, на жаль, я можу сказати лише одне: мова образотворчого мистецтва вимагає вивчення аби бути зрозумілою.

Є блискуча книжка, автор її Ханс-Ульрихт Гумбрехт. Це сучасна людина, йому 70 років, він зараз мешкає у США, німець, за освітою – філолог та філософ. Він написав прекрасну книжку “Виробництво присутності або чого не може передати значення”. Я, як художник, в першу чергу працюю з цією самою присутністю, для мене надто важливо, щоб  робота своїми зовнішніми ознаками, макроознаками захоплювала людину відразу. Зверніть увагу на музику. Ми же не вимагаємо від музики сенсів. Слухаючи Баха чи Моцарта, цю гіперкласичну музику, ви ж не замислюєтеся, що ось тут дощ пішов, там вітер дмухнув. У цей бік  думки навіть не рухаються, просто отримуєте задоволення. Музика – серед усіх мистецтв найвище мистецтво, яке існує. Саме у музиці цей ефект присутності – він практично єдиний, що передає усі внутрішні сенси того, що написав автор.

Нам трохи складніше: що тут у вас намальовано? Мені особисто легко відповісти: хатинки та дерева, усе детально та ретельно. З іншого боку, загальний сенс не у хатинках. Тут важливий ефект  присутності, про який казав Гумбрехт. Це коли витвір мистецтва захоплює  всередині тебе так, що ти не можеш навіть пояснити, чому це сталося, але відчуваєш, що це важлива частина тебе. Витвір мистецтва діє на тебе ще до того, як ти зрозумів про що саме він. А вже потім ти  заглиблюєшся у сенси і знаходиш свої. Кожний інтерпретує по-своєму.

Знавці вашої творчості часто називають вас «Генієм місця». Чому саме тема місця така важлива для вас?

Тут є особисті причини. Я народився у Ленінграді, дім бабусі, в якому я провів перші три роки свого життя, з часом знесли, побудували на його місці новий будинок. Коли у 18 років я туди приїхав, то не знайшов цього  місця, і ця втрата можливо зіграла глобальну роль для мене. Проблема залишилася на усе життя. Мої батьки часто переїздили, ми жили у Ленінграді, потім у Латвії, потім у Рівному та Києві. Я переїхав до Сімферополя, жили у Криму. Згодом я ще багато разів переїздив – і усі ці переїзди можна було пояснити об’єктивними обставинами. А от переїзд з Ленінграда так і  залишився незбагненним…

Хто авторитети для вас в образотворчому мистецтві?

Творчість Леонардо мені дуже близька. Розписи Мікеланджело на відміну від його скульптур – ні. Я прийшов до Сикстинської капели, я подивився, я віддав належне. Я схиляюсь перед генієм, але… А от розписи Джотто змушують мене тремтіти. Ну і що я можу з цим зробити? Офорти Рембранта… Я тремчу. Офорти Піранезі – знімаю капелюха перед цією людиною, але не тремчу.

Дюрер? У нього блискучі акварелі, бачив його малюнки у Великій Британії і останнього разу у Мілані. Малюнки – так. А до його гравюр ставлюся спокійно.

Чи може сьогодні художник заробляти на достойне життя мистецтвом? Що для цього пріоритетніше: талант чи фортуна?

Це дуже важко. Відверто скажу: з кожним роком все важче і важче. І мені важко, але я все ж заробляю. Вдумайтеся: за життя Леонардо його «Джоконда» нікому не була потрібна. Це зараз Італія  і увесь світ шаленіють. А тоді він носив її під пахвою, доки його на старості літ, коли в нього вже відсохла рука, не запросив  французький король, купив у нього цю роботу, повісив її у Луврі. Замовник на той час збанкрутів, Джоконда померла, нікому цей шедевр не був потрібний…

Це сьогодні усі носяться з ним, усі у захваті… А от Мікеланджело був добрим менеджером свого проекту. Він міг не тільки займатись тим, чим він хоче, але й ще отримувати за це гроші. Він талановито продавав те, що він робить. Це завжди дуже складно. Просто суспільство зараз на такому етапі розвику, що не так багато людей, які цим цікавляться. Кошти є, але просто не хочуть на  це витрачати. Ситуація не дуже сприяє, щоб купували. Але купують. Все разом потрібно: і талант, і щасливий випадок!

Цього року ви стали лауреатом Шевченківської премії. Чи була впевненість, що переможете? Адже Ви двічі відмовлялись подавати документи.

Я відмовився тому, що був певний, що нічого не дадуть. До того ж, відверто кажучи, незавжди її отримували  люди, котрих я поважаю. Але тут вже дружина каже: «Павле, схаменися! Цю премію отримував Шостакович і Стус! А ти хто такий, що не хочеш разом з усіма людьми?»

Ще поталанило в тому, що в мене син за освітою юрист, він сказав: батьку, я зроблю всі документи. Я в цьому не брав участі. Там було 12 проектів, серед них – пам’ятник Мазепі. Був абсолютно певен, що нічого не отримаю.

Емоції, які ви відчули, коли дізнались, що отримали Шевченківську премію. Де вас застала ця звістка? Хто повідомив?

Ми були поблизу Львова, їхали як завжди у цю пору до Падуї. Ми це з дружиною робимо впродовж 5 років поспіль. Їдемо машиною, дуже любимо Італію, винаймаємо там квартиру на місяць, я там працюю, їду зі своїми дошками. І мені подзвонила Таня Тумасян і каже: Павлику, я тобі хочу сказати, що ти отримав премію. Звісно, це приємно почути будь-кому. Потім я летів літаком з Венеції, щоб отримати премію, потім знову повернувся, тому що в Італії залишилася жінка, машина, собака, дошки – і все це треба було забирати.

Отримання престижної Шевченківської премії вплинуло на вас, як особистість?

Мені було дуже приємно, туди можна було когось запросити. Жінка в той час була в Італії і я вирішив запросити доньку, вона живе у Києві, і сина, вони приїхали. І мені, звісно, було дуже приємно. Але так в цілому я не перебільшую цього значення, спокійно  до цього ставлюся.

 Ви щаслива людина?

Так, звісно. Адже я займаюся улюбленою справою усе своє життя!

 

Довідково. Роботи Павла Макова зберігаються в 20 музеях світу.

Зокрема, у музеї Вікторії та Альберта (Лондон), в Метрополітен – музеї (Нью-Йорк), в Національній Галереї та Бібліотеці Конгресу (Вашингтон), музеї Ashmolean(Oксфорд), в центрі сучасного мистецтва (Осака), в музеї Hunterian (Глазго), в Національній галереї Угорщини (Будапешт), в музеї Fyn‘s Graphic Workshop (Данія), в Національному художньому музеї України (Київ). А також у приватних колекціях.

 У 2009 році роботи Павла Макова продавались на аукціоні Сотбіс.

Автор провів понад 100 зарубіжних виставок та 30 персональних експозицій

 

Розмовляла Наталія Меркулова, “Харківський вимір”